Історія виникнення села Озерянка
Озерянка - село, центр сільської Ради. Сільській Раді підпорядковуються села: Павленківка, Ружки.
Сучасна назва села - Озерянка. Походить назва села від великої кількості озер та боліт, яких дуже багато у селі та навколо нього.
Архівних даних про виникнення села Озерянка немає. Однак з переказів, які і досі розповідають старожили села, можна сказати слідуюче.
Перше поселення на землях Озерянки виникло після нападу татаро- монгольських орд, коли Київська Русь була розгромлена Батиєм.
Тікаючи від нашестя татар місцеве населення шукало захисту серед дрімучих лісів та боліт, які були віддалені від просторих степів та водних шляхів. В другій половині XIII століття виникло селище Озерянка. Люди розкорчовували ліси, будували невибагливі хатки, обробляли землю, займалися скотарством. А щоб захиститися від непрошених гостей, обносили своє поселення гостроколом і ровом, в який із навколишніх боліт пускали воду. Однак татари заглянули пізніше і в таку глухомань. Можливо жителі поселення вчинили опір. Селище їх спалили і населення винищили. Як пам’ятка в народі лишилася лише назва урочища, яке і досі іменується Селищем. Знаходиться воно на північний схід від села, розташоване на горбу серед боліт.
З часом люди знову почали оселятися на облюбованому місці, але в стороні від страшного «селища». Виникло нове поселення й можливо в пам'ять про страшну різню влаштовану татарами, нове село стали називати Великою Татарнівкою. В часи панування литовських та польських панів, село було закріпачене ними і люди з далекої півночі втікали у південні вільні степи і потрапляли в реєстрові козаки та постарівши поверталися назад на землю, де народилися. Згадки про вільних козаків їхні хутори на землях Великої Татарнівки, збереглися в пам’яті літніх колгоспників. Зокрема після реформи 1861 року бувші кріпаки пана Краснокутського ще чотири роки робили на панщині, аж поки їхній односельчанин, що мав свій хутір, колишній козак, що був кріпаком, посварився з паном і втік від розправи над ним. Через деякий час повернувся в село з козаками підбурив своїх односельчан і «пов’язав панів».Серед людей лишився переказ про це і прізвисько козака «Безимучка», який звільнив село від кріпацтва. За реформою 1861 року коли дістав наділ землі 2550 десятин, на 160 селянських померлих дворів зовсім землі не одержали. За 1050 десятин община села повинна була заплатити більше 25000 карбованців. До 1917 року цей борг зріс більше, як у 5 разів.
Краснокутський не довго господарював після реформи 1861 року. Без кріпаків він вести господарство не вмів. А тут община позбавила його і дешевого доходу. Серед села знаходилось озеро з дзеркалом від 8 до 10га, в залежності від паводкових вод. Озеро кишіло рибою. По три рази на рік, підводи навантажені рибою, їхали в Житомир і давали пану немалий прибуток. Та повернувся у село хлопець Камень, що ще за кріпаччини був відданий паном у солдати за непокірність. Камень порадив громаді забрати у пана озеро. Незабаром Краснокутський продав своє майно якомусь Пушкіну. Той повів господарство по- новому. Третина села завжди була винна йому гроші. Серед багатіїв села був Зото, який мав понад 8га землі. Назвали село від озер, Яких на території села було багато.
У 1900 році в місцевій церковно-приходській школі навчалося 44 учні, з них школу закінчували лише одиниці. В тому ж 1900 році в першому класі навчалось 20 дітей, в другому - 15, в третьому - 9. Вчив всіх один учитель. Газети в селі одержували: поміщик, піп та вчитель. Кращими будинки були у пана та попа.
Серед села діяла церква та корчма.
10 січня 1918 року селяни розподілили між собою майно поміщика Піховича.
В 1920 році в панському будинку була заснована школа, а в попівському - хата читання.
В період перебудови під школу було пристосовано приміщення церкви. Першим директором школи був Поприк М.М., який в 1934 році був нагороджений орденом Трудового Червоного прапора, такою нагородою він нагороджений в числі перших представників освіти. Через рік його було переведено на вищу посаду в обласний від діл освіти Житомирської області. Відомо, що він розстріляний фашистами в період окупації.
В 1934 році директором призначили Данилця Юрія Демидовича. На той час школа мала таку назву: Велико-Татарківська трудова політехнічна семирічна школа.
7 липня 1941 року фашисти окупували село. На території Великої Татарнівки загарбники вирішили створити колонію Райхштрой, тому місцеве населення почали виселяти на Дніпропетровщину, а в їх будинках почали оселятися німці. Звісно, що в період Великої Вітчизняної війни школа не працювала. Шкільні книги були спалені, а вчителі були насильно вивезені до Німеччини. Знову відкрита школа після війни і її першим директором став Кашталінчук Володимир Семенович.
Село розташоване за 25км від районного та обласного центру й залізничної станції Житомир.
За Зкм від села Озерянка проходить автомобільна магістраль Житомир- Вінниця. Через село Павленківка проходить залізнична колія.
У селі є озеро, багато ставків, каналів та боліт, але назв вони не мають.
За 5 км від села знаходиться Зарічанське лісництво, у лісі можна побачити багато різноманітних тварин.
Церква
Відразу після революції почалася боротьба з вірою православною: руйнувалися храми, розстрілювалися священики, за засилалися табори. В Великій Татарнівці перша церква була збудована в 1747 році, це Михайлівська церква. Жителі села Ружок також були парафіянами цієї церкви. Церква обслуговувала близько 2000-чі віруючих і мала 50 десятин землі. Християнські храми будувалися на місцях з позитивною енергетикою, в селі це найкраще місце. Таким місцем в нашому селі є місце, де побудована церква. У газеті «Волынские епархиальные ведомости» від 11 липня 1887року читаємо, що «село при озере, церковь построена в 1747году на средства прихожан, деревянная, крепкая». Ця будівля храму була біля озера, недалеко від того місця, де зараз знаходиться школа. Але вона не збереглася. Нова будівля церкви знаходиться також біля озера і їй більше сотні років.
Трагедія Православної Церкви зачепила і наш храм. Церкву було розграбовано, зруйновано дзвіницю, скинуті дзвони, попалено церковні книги та ікони, серед яких було багато цінних, як витвори мистецтва. Жителька села Рубан Марія Кіндратівна згадує, як страшно було глибоко віруючим людям дивитися на руйнацію храму. Коли скидали дзвони, люди плакали і просили кари Божої на голови тих, хто це робив. І чи це співпало так чи дійсно цих настигла кара Божа, але життя своє вони закінчили в муках і згинули безслідно.
Коли викидали ікони то людей не допускали до церкви, але голова сільради відійшов на якийсь час, дав людям змогу врятувати хоч щось. Зараз у церкві зберігається кілька ікон, які були врятовані. Це: «Достойно єсть», «Не ридай мене мати», «Богоявления Господнє». Церква була перетворена спочатку на склад зерна, а потім на клуб і деякий час стояла закрита.
Коли на початку Великої Вітчизняної війни почали відкриватися храми, ополоти християнської віри і надії, церква в Озерянці також була відкрита.
На облаштування церкви люди віддали все, що вдалося врятувати, дарували храму свої ікони. Церква відбудована, але всіх куполів і дзвіниці не відновили. Коли вранці в церкві починається служба, над селом не линуть малинові передзвони, а лунає дзвін пристосованого балона, більш підхожий для сигналу пожежників.
В нашій церкві було чимало старовинних ікон, безцінних ікон на дереві (Оранта), ікон з позолоченими окладами (Микола Чудотворець). Вже після того, як Україна стала незалежною церкву два рази грабували, викрадено найцінніші ікони. Збереглася ікона виконана іконописцем в українському стилі, ікона Богородиці, також ікона на дереві. Україна вистоїть у всіх лихоліттях, якщо збережеться віра. І зараз парафіяни допомагають утримувати свій храм, прикрашають його. Жертвують ті, хто має кошти: Сітак О.П., Марчук В.А. Але найціннішим є жертви мало імущих. Прихожанка Луценко Анастасія отримала плату за роботу в Німеччині під час війни і з цих «остарбайтерських грошей» виділила часточку на церкву.
Багато відомостей про храм втрачено, зібрали те, що втримала людська пам'ять.
Будинок культури
У селі Озерянка 8січня 1977року був створений ансамбль «Юність». У селі було кілька ентузіастів естради. Вони здебільшого виступали на весіллях, танцях, саме з них згортували основу ансамблю. Юних підтримали члени правління, депутати сільської Ради. При їх сприянні закуплено необхідні музичні інструменти, був збудований Будинок культури з залом на 500 місць та бібліотекою. До колективу ввійшли здібні виконавці. Перший концерт пройшов успішно. Минув усього рік, а про ансамбль знали уже в довколишніх селах, запрошують на гастролі. Колектив ансамблю(художній керівник О.Луценко) переміг у районному огляді- конкурсі молодої пісні. Серед учасників: секретар комсомольської організації колгоспу О.Власенко, електрик В.Рудзінський, токар О.Цикал, учні школи М.Ґудзь, Є.Медвідь. Завідуючий ансамблем «Юність» в даний час являється Садовський Ю.
Школа
В 1900 році в місцевій церковно-приходській школі 44 учні. З них школу закінчувало одиниці. Вчив всіх один учитель. Серед села діяла церква та корчма.
У 1919році в панському будинку була заснована школа, а в попівському - хата-читальня (потім сільбуд). У 1968 році на кошти колгоспу імені Куйбишева в селі було завершено будівництво школи на 320 місць. У школі навчались діти з сіл: Озерянка, Ружки, Павленківка та Ставецьке. Учнів вчать 14 учителів, з них 11 із вищою освітою.
В Озерянці немає народних промислів та ремесел.
Населення - 824 чол., будинків - 415 шт.(за даними перепису грудня 2002року).
Транспортні засоби:
Тракторів - 28 Автомашин - 23 Комбайнів (силосних) - 2 (зернових) - 7 (картопляних) - З (за даними 1995 року).
Визначні люди села
Мирончук Марія Андронівна
Хоча на дворі минав другий тиждень весни, але день був дійсно зимовий. З півночі віяло холодним, пекучим вітром. Пролітав дрібний, але густий сніжок.
Ось ми підійшли до старенької, сільської хатини, огородженої низьким дерев’яним тином. Хоча будиночок був невеликий, але доглянутий дбайливо жіночими руками. З першого погляду стало зрозуміло, що проживає тут одинока стара людина.
Двері відчинилися. Перед нами стояла заклопотана, старенька бабуся. Привітавшись, вона запросила нас до своєї оселі. Ми зайшли в маленьку кімнату. Зліва була побілена вапном піч. Біля вікна стояв стіл з кількома стільцями та мисник. Бабуся запропонувала нам сісти. І тут зав’язалася розмова.
Говорять, Марія Андронівна, що в роки Великої Вітчизняної війни ви переховували радянського льотчика. Чи правда це?
І після цього її старенькі руки затремтіли, на очах з’явилися сльози. Перед нами сиділа жінка, яка пройшла важкий життєвий шлях. Людина, що побачила і перенесла на собі страхіття двох воєн та голодомор 32-33-х років.
Мирончук Марія Андронівна народилася 16 грудня 1912 року, в селі Озерянка, Житомирського району, Житомирської області. Батько Мирончук Андрон Якович та мати Параска Микитівна були заможними селянами. Цілими днями доводилося працювати в той час. В сім’ї було четверо дітей - два хлопчики та двоє дівчаток. Марійка була працьовитою, виконувала будь-яку роботу. В школі вона не навчалася, але читати і писати навчилася пізніше. Після громадянської війни, коли проходив лікнеп (ліквідації не писемності) організовували невеличкі школи, в яких навчали читати і писати, саме в цих школах її навчили грамоти.
Так дійсно. З того часу минуло вже 54 роки, коли фашисти віроломно напали на нашу Батьківщину. І перший удар був спрямований на Україну. Бо Україна дуже приваблювала своєю неповторністю, красою та родючими землями.
Німці прагнули підкорити Україну і утворити на її території свою колонію. 9-го липня 1941 року, коли фашисти почали наступати під містечком Троянів, в нерівному бою було збито кілька радянських літаків. Один із льотчиків встиг вистрибнути на парашуті з палаючого літака і під час польоту його було тяжко поранено. В молодого хлопця, якому було лише 19 років влучило відразу 6 куль. Але йому пощастило, жодна з куль не зачепила кісток. Молодий льотчик потрапив в Троянівський військовий госпіталь. Найбільше уваги і турботи виділяла йому медсестра Марія. І коли через тиждень німецькі загарбники захоплюють Троянів, вона забирає хлопця додому, але це стає дуже небезпечно. Марія вирішує відвести Михайлика до своєї двоюрідної сестри, також Марії, в село Велику Татарнівки.
Мирончук Марія жила тоді в батьківській хаті одна. Привівши незнайомця до своєї сестри, Марія попросила: «щоб хлопчина пожив в неї трохи» і представила його, як свого добре знайомого Михайлика.
Марія відразу ж погодилася прийняти гостя, бо час був важкий і потрібна була допомога. Так вони жили декілька днів. Михайло допомагав у всьому. Але Марія якось побачила на його спині рани і запитала звідки вони. Хлопчина вагався з відповіддю, але все ж таки вирішив розкрити свою таємницю. Розповів про те, як його збили, як він лежав в госпіталі і, як потрапив до неї. Ім’я його справжнє було не Михайлик, а Борис. Що народився він в 1922 році в Алтайському краї. Після закінчення авіаційного училища його відправили на фронт. І так трапилося, в перші дні війни він потрапляє в бій і тяжко поранений, змушений ховатися від фашистів під чужим іменем. До цієї розмови з Михайликом Марія навіть і не думала, що живе в неї не просто хлопчина, а радянський льотчик. Після цього вона трохи насторожилася, бо ж навколо були німці та поліцаї. В будь-яку мить вони могли запідозрити Бориса. І тут Марія зрозуміла, яка відповідальність лягла на неї. Вона набралася мужності і дала клятву нікому про це не розказувати. А говорила всім, що Михайлик її родич і йому зараз ніде жити.
Пройшов місяць. Борисові рани майже загоїлися. Він знову вирішує йти на фронт захищати, Батьківщину від фашистської навали. Бо ж це був тільки 1941 рік, а попереду було ще чотири роки, які забрали десятки мільйонів мирних людей.
Залишаючи будинок, Борис щиро подякував Марії за теплий прийом і турботу, і пообіцяв по закінченню війни обов’язково приїхати в гості.
В 1942 році більшість населення села Великої Татарнівки було вислано німцями до Дніпропетровська і на їх місце поселено німців. І тут спіткала важка доля Мирончук Марію. Вона змушена була працювати день і ніч, щоб вижити.
На початку січня 1944 року, село було звільнено від фашистської окупації. Вислане населення повернулося в рідне село. В цей час Велику Татарнівки перейменували на село Озерянку. Важко довелося колгоспникам відбудовувати громадянське господарство. Всі приміщення були зруйновані. Було знищено семирічну школу, збудовану в 1936 році. Корогвами довелося в 1944 році та весною 1945 року обробляти поля, вручну жати та молотити. Та люди прикладали всі зусилля на відбудову господарства, хатина Марії Андронівни була зруйнована. Під час німецької окупації фашисти використали її під гараж і ставили туди свої машини. Руками відремонтувала Марія будинок, побудований в 1924 році її батьками. Закінчилася війна. Мирончук Марія приймала активну участь у відбудові сільського господарства. Працювала на різних роботах, щоб заробити на хліб, доглядала колгоспних курей. Звістки від Бориса не було ніякої. Але Марія Андронівна вірила, що він живий і надіялась, що виконає свою обіцянку.
Декілька років тому поштарка зайшла до хатини бабусі та дала їй в руки листа.
Це вам, Маріє Андронівно, з Алтайського краю.
Що родичі?
Сльози навернулися на очі старенької, тремтячими руками вона відкрила листа. Це дійсно був Борис, він не забув про неї, написав.
Та зустрітися знову доля їм не дала. Два роки тому Марія Андронівна померла, залишивши великий слід в історії.
В даний час колгосп перейменовано на товариство імені Куйбишева. Товариство економічно зросло. Крім цього було збудовано ще два промислових центри - це сирова база «Озеряночка» (1998) та крупів завод (2001).
